Історія міської електростанції в Ужгороді

На початку ХХ століття в будинках ужгородців з освітлювальних приладів можна було побачити хіба що свічки та гасові лампи. Про електричні лампочки майже ніхто не чув. Все змінилося у 1902 році, коли у місті з’явилася перша електростанція. Як це було, розказує uzhhorodfuture.com.ua.

Як фабрика меблів сприяла появі першої електростанції в Ужгороді 

Поштовхом до створення повноцінної електромережі в Ужгороді стало не бажання наблизити місцевих жителів до технічного прогресу та інновацій, а зростаючі потреби в енергії одного міського підприємства — фабрики гнутих меблів «Мундус»,  що стала у радянські часи фанерно-меблевим комбінатом. 

Тож на базі фабрики у 1902 році запустили дві парові машини, створивши мережу постійного струму напругою 220 вольтів. Потужність їх складала 60 та 80 кінських сил.

Після запуску парових машин виявилося, що вони виробляють занадто багато енергії, що перевищує потреби фабрики. Тоді було вирішено провести світло до сусідніх будинків. Саме так з’явилася перша невелика електромережа зі 75 споживачів, яка обʼєднувала фабрику «Мундус» та будинки на вулицях Шумній та Підградській.

Міська урядова рада ухвалила рішення, за яким меблева фабрика отримувала на 40 років дозвіл освітлювати вулиці та площі міста, великі магазини, адміністративні будинки, приватні будинки та квартири.

Через кілька років «Мундус» встановлює ще одну парову машину на 200 кінських сил. Кількість споживачів електроенергії в Ужгороді тоді збільшилась до 462. У 1908 році в електромережі зʼявляється дизельний генератор на 300 кінських сил. Все більше і більше ужгородців пізнають переваги електричного освітлення. Але після початку Першої світової війни розширення електромережі стало на паузу. Як проходила електрифікація всієї Закарпатської області, читайте в статті.

Будівництво нової паротурбінної станції

Лише з 1921 року починаються суттєві зміни в електрифікації Ужгорода. На базі фабрики «Мундус» створюється акціонерне товариство «Ужгородські електрарні». Після цього за протекції Міністерства суспільних робіт і уряду Підкарпатської Русі було створене ще одне акціонерне товариство —  «Підкарпаторуські електростанції», метою якого було забезпечення електроенергією всього краю включно із частиною Словаччини. 

Але щоб виконати цей план, потрібно було побудувати потужну паротурбінну електростанцію. Ужгородці сприйняли цю новину радісно, адже потужностей чинної станції очевидно не вистачало. Якщо в районах навколо «Мундуса» мешканці були задоволені проведенням електроенергії, то у віддалених будинках лампочки ледве горіли. 

Будівництво повноцінної електростанції запланували неподалік «Мундуса» (на сучасній Електрозаводській вулиці). 

Керівником будівельних робіт було призначено чеха В. Неквасила. У 1929 році підготували котловани, а навесні 1930 року розпочали будівництво. У травні в готових приміщеннях вже монтували обладнання. 1 грудня 1930 року був проведений перший пробний запуск турбоагрегатів. 

Початок виробництва електроенергії

Потужність нової електростанції перевищувала 5000 кВт. Якщо перші парові машини на «Мундусі» мали потужність 60 та 80 кінських сил, тепер цей показник сягав відмітки у 4000 кінських сил. 

Живлення турбін відбувалося через три водотрубні котли. Вода попередньо проходила етап помʼякшення вапном та содою, а потім дистилювалася. Вода для живлення і вода для охолодження конденсаторів подавалися з річки Уж старим відкритим каналом. Для виведення використаної води було проведено закритий залізобетонний канал довжиною 170 метрів. 

Окремо треба відмітити величезний димар, який височить на багатьох ужгородських світлинах. Його висота становить 75 метрів, він має надміцну арматурну бетонну основну площину.

Також біля електростанції було зведено допоміжні споруди: житловий корпус з квартирами для працівників, адміністративні будівлі, цехи з душовими кімнатами, складські приміщення тощо. Чинна електромережа в Ужгороді була реконструйована. Зʼявилися нові трансформаторні станції та лінії електропередач, які тягнулися з ужгородської станції в бік Мукачева, Чопа та Перечина.

Та створення такої потужної електросистеми не розвʼязувало питання електрифікації міста в повному обсязі. Люди були б і раді долучитися до зручної та комфортної електромережі, але більшість з них була неспроможна платити за енергію. Зазвичай всі намагалися зробити всі справи засвітла, а ввечері віддавали перевагу свічкам та гасовим лампам. Загалом доступ до електроенергії у 30-ті роки ХХ століття мали лише близько 10% від усього населення Закарпаття. Найбільшими споживачами були підприємства.

Перша ГЕС в Ужгороді

З історією першої ужгородської електростанції тісно повʼязана ще одна схожа за своєю функцією споруда – гідроелектростанція. Розташовані вони були поруч.

При будівництві ГЕС за основу взяли старовинний канал між Ужгородом та Кам’яницею, який раніше, до розвитку залізниці, використовували для сплаву деревини. Канал розширили, укріпили, побудували дамби та звели каскад гідроелектростанцій – Оноківську та Ужгородську.

Роботи були розпочаті у 1926 році, а завершили їх лише у 1942. Разом з паротурбінною станцією дві ГЕС створили енергетичний комплекс, який виробляв 16 мегаватт енергії. 

За нормативами планувалося, що Ужгородська ГЕС завершить службу ще у 70-х роках ХХ століття. Але вона працює і дотепер. Мало того, на станції досить стоїть оригінальне обладнання чеської фірми «Чеськоморавська-Колбен-Данек», яке з перебоями та ремонтами, та все ж працює. У «Закарпаттяобленерго» визнають той факт, що тієї невеликої кількості енергії, яку виробляє Ужгородська ГЕС, нині не вистачило б і для потреб одного району міста. Але закривати її не хочуть, хоч і усвідомлюють, що для кращої роботи ГЕС потребує модернізації.

Подальша доля першої електростанції

Що ж стосується електростанції, її шанси відійти у небуття ще під час Другої світової війни були дуже великі. Відступаючи з Ужгорода, угорці та німці мали в планах її підірвати. Але тодішній директор станції Василь Грабар проявив неабияку мужність та став на захист будівлі, стояв на колінах перед офіцерами та благав не руйнувати її.

Невідомо, що вплинуло на рішення німців: чи то благання директора, чи то дефіцит часу, але залишили вони Ужгород разом з вцілілою станцією. 

Одразу після війни всі електростанції Закарпаття були націоналізовані. Це позитивно вплинуло на процес електрифікації всіх населених пунктів. Поступово світло дійшло до кожної міської та сільської хати. 

Але потреби населення зростали, будувалися нові підприємства. Ужгородська електростанція вже не могла забезпечувати споживачів необхідною кількістю енергії. Від вугілля, яке тут спалювали, все навкруги було у попелі, станція гуділа, чаділа, а користі приносила все менше й менше.

Потім у Бурштині відкрили потужну електростанцію, протягнули звідти лінію до Мукачева. Потреба в енергії з Ужгорода відпала, тож станцію було вирішено закрити. Старе обладнання демонтували, натомість встановили нові котли й почали виробляти пару, яка йшла на обігрів правобережної частини Ужгорода. Так електростанція стала звичайною котельнею.

Після того як в Ужгороді було скасовано централізоване теплопостачання, і ця котельня стала непотрібною. З усього устаткування залученою залишилася лише труба-димар, на якій мобільні оператори встановили своє обладнання.